Неділя, 25 жовтня 2020

Що їх надихає...

   Наша школа багата на таланти, як на спортсменів, так і на митців. Але що їх надихає? Що примушує їх творити? Що примушує їхні серця битися настільки голосно, що цей стук перетворюється на твори?
Одні просто хочуть бути схожими на своїх кумирів і творити так само гарно,  деякі учні творять від прекрасного почуття любові, інші вкладають у свої твори всю душу, почуття, надію, прагнення і переживання, які не можуть розповісти іншим…
   Але часто учні соромляться свого таланту, вважаючи, що їхні твори набагато гірші за твори інших, або просто вони є чимось особистим…
   Кожна людина – індивідуальність і має свій погляд на життя, навіть мріє    по-різному, а отже, має особливу та неповторну музу.
   Шановні читачі. Хочемо запропонувати вам перші поетичні спроби автора, який захотів залишитися анонімним. Маєте бажання – поділіться своїми враженнями від прочитаного.

 Мрій!

Багато помилок ми допускаємо собі
То те зробивши, то не те.
Вважаємо, що королі ми у житті,
А, отже, нам робити можна все
Багато людям болю завдаємо у житті ,
А вибачень не просимо ніколи.
Можливо, так і треба, може, й ні
Та совість ми свою вже побороли.
Мрії у людей вже не в ціні,
А мрії добрі врятувати можуть.
Якщо ми у житті лиш  королі,
То мрії страх здолати допоможуть
Вони врятують нас від сумнівів і бід
І від лихих думок вони врятують.
Вони розтоплять злоби товстий лід
І щастя у майбутньому нам подарують.
Тож мрії треба берегти
Вони нам не дадуть збрехати
Бо мрії – все, що нам дали,
Від них не треба нам тікати…

 Надія є…

Чому життя таке несправедливе?
У нас лиш є захмарні перспективи,
У мріях ми літаєм, як в космосі пустому,
Серйозним бути – не в силах вже нікому.
Усім лиш треба жарти й сміх,
А спокій ще нікого стримати не зміг.
Ніби ми забули усе, чого нас вчили,
З горем і неспокоєм – угоду заключили.
З людством стало усе враз зрозуміло:
Ми котимося донизу, до того ж так уміло,
І з кожним роком в світі стає все гірше жити,
Бо люди вже не вміють без пам’яті любити.
Люди злі й жорстокі у світі вже з’явились,
Але чому, скажіть, чому, коли могли – не зупинились?
Ми не боролись за свободу, ми не боролись за життя -
Тепер у нас один лиш вихід – глибоке й чисте каяття.
Та знаєте, не все у нас погано.
І про кінець нам говорити ще зарано,
Бо квіточка надії ще жива
І не зів’яне, бо вона у нас – одна


Автори Гребенюк Анна, Давидюк Світлана

colorbar